ТЕМАТИЧНИЙ НАПРЯМ 4

Тематичний напрям 4.

Захист прав та свобод людини та громадянина в системі судових та правоохоронних органів

УДК 349.6

КРИТЕРІЇ ПРАВА НА ЕКОЛОГІЧНУ БЕЗПЕКУ УПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ІЗ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ

Третяк Тарас Олексійович

доцент кафедри аграрного і земельного права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Статтю присвячено аналізові практики Європейського суду з прав людини із захисту права на повагу до приватного і сімейного життя. Метою такого аналізу було визначити, якими критеріями послуговується Європейський суд з прав людини для встановлення неприйнятності екологічного впливу на житло людини. В результаті дослідження автор доходить висновку, згідно з яким, критерієм права на екологічну безпеку є не довкілля певної якості, а рівень дбайливості, якого має забезпечити держава чи інша зобов’язана особа для відвернення екологічної небезпеки.  

Статья посвящена анализу практики Европейского суда по правам человека по защите права на уважение к частной и семейной жизни. Целью этого анализа было определить, какие критерии использует Европейский суд по правам человека  для установления неприемлемости экологического влияния на жилище человека. В результате исследования автор приходит к выводу о том, что критерием права на экологическую безопасность является не окружающая среда определенного качества, а уровень осмотрительности, обеспечить который обязано государство или иное обязанное лицо, для предотвращения экологической опасности.

The article devoted to the analysis of the right to respect for private and family life defence practise of the European Court of Human Rights. The analysis is aimed at defining which criteria the European Court of Human Rights uses for establishing the inappropriate impact on the person’s home. As a result of the research the author has concluded that the human right to environmental safety criteria is not the environment of the certain quality, but the level of care, the state or the other obliged person has to ensure for preventing environmental risk.

Запорукою ефективного захисту права на екологічну безпеку є вдалий вибір предмета позову. Цей вибір може диктуватися різними мотивами, в тому числі і мотивом доступності чи недоступності певних доказів, складності чи відносної простоти доведення обставин, що складають предмет позову. В Україні діє принцип процесуальної заінтересованості, який полягає у тому, що суд зобов’язаний задовольнити позов лише за умови доведення факту порушення суб’єктивного права позивача, тому правильний вибір предмету позову може бути здійснений лише за умови знання тих можливостей, які гарантуються відповідним суб’єктивним правом. Обсяг цих можливостей визначається критеріями суб’єктивного права. У зв’язку з цим, критерії права на екологічну безпеку набувають виняткового значення для ефективного захисту цього права. Наведеними обставинами і обумовлюється потреба дослідити зазначені критерії.

Право на екологічну безпеку та критерії цього права привертали до себе увагу вчених[1]. Одним із перших цих питань дослідив Ю.С. Шемшученко, на думку якого критеріями  права на сприятливе довкілля є нормативи граничнодопустимих концентрацій забруднювальних речовин (далі - ГДК) у повітрі, воді, ґрунті, а також інші нормативи [1, с. 29-30]. У своїх роботах Ю.С. Шемшучено підкреслював умовність нормативів ГДК як критеріїв права на сприятливе довкілля. Вчений, зокрема, звертає увагу на той факт, що у промислово розвинених країнах викидається у повітря більше ніж півмільйона речовин, переважна більшість яких не тільки не нормується, а і належним чином не вивчена. У зв’язку з цим, ГДК можуть бути лише умовними показниками безпечності довкілля [Ошибка! Закладка не определена., с. 31]. Незважаючи на вагомий внесок Ю.С. Шемшученка у дослідження критерії права на екологічну безпеку, у його роботах залишилися недослідженими питання про те, які інші нормативи можуть слугувати критерієм права на екологічну безпеку, а також якими критеріями послуговуватися у випадку, коли для тих чи інших речовин не затверджено нормативів ГДК.

В.І. Андрейцев критеріями екологічної безпеки вважає нормативи ГДК; нормативи граничнодопустимих рівнів акустичного електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу (далі - ГДР); нормативи граничнодопустимого вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДВм) [2, с. 54].  Вчений акцентує увагу на складності доведення порушення зазначених нормативів, з огляду на що приходить до висновку про необхідність передбачити інший показник екологічної безпеки, а саме рівні екологічно-небезпечної діяльності [3, с. 55]. В.І. Андрейцев не вважає показниками екологічної безпеки наприклад, нормативи гранично дозволених викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря (далі - ГДВ) та нормативи гранично дозволеного скидання забруднювальних речовин у водні об’єкти (далі - ГДС) [Ошибка! Закладка не определена., с. 211-212]. При цьому питання про те, якими повинні бути рівні екологічної безпеки як критерії права на екологічну безпеку залишається без відповіді.

В юридичній літературі також було запропоновано використовувати рівень «здоров’я довкілля» як критерій права на екологічну безпеку [2, с. 85]. Під терміном «здоров’я довкілля» М.І. Васильєва пропонує розуміти такий його стан, який необхідний для забезпечення здоров’я людини та інших живих істот. Встановлювати такий стан потрібно на підставі методики інтегрованої біологічної оцінки оцінки якості довкілля [Ошибка! Закладка не определена., с. 85]. 

Підхід до визначення критеріїв права на екологічну безпеку, якого запропонувала М.І. Васильєва, залишає невирішеними низку питань. Наприклад, порушено правила експлуатації небезпечної споруди, в результаті цього порушення підвищено ризик заподіяння шкоди довкіллю та здоров’ю людини. Погіршення якості довкілля таке порушення може і не спричинити (створено лише ризик такого погіршення). У цій ситуації «здоров’я довкілля» не зміниться, тому і питання про порушення цього права ставити не можна. Особа має право на судовий захист, лише за умови, якщо її право порушено. Тому запропонований вище підхід не дозволить оскаржувати до суду порушення правил безпеки експлуатації небезпечних споруд. Вищевикладене свідчить про потребу у подальшому дослідженні критеріїв права на екологічну безпеку.            

Окремих аспектів критерії прав на екологічну безпеку було досліджено у роботах: Анісімової Г.В. [5, с. 16], Барбашової Н.В.[6, с. 26-27], Бредіхіної В. Л. [7, с. 32-34], Горбачьова П.В.[8, с. 30-34],  Кобецької Н.Р.[9, с. 10], Ковальчук Т.Г.[10, с. 20], Малишевої Н.Р.[11, с. 40-66] Мірошниченка А.М.[12, с. 15].

Необхідність вдосконалення правових критеріїв права на екологічну безпеку, а також нестача теоретичних положень, які б давали орієнтири у справі формування критеріїв цього права, робить необхідним звернутися до досвіду Європейського суду з права людини з цього питання.

Необхідність вивчення практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) пояснюється не лише тим, що вона може збагатити розуміння критеріїв права на екологічну безпеку. Європейська конвенція з прав людини і основоположних свобод підписана 04.11.1950[13] та ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР[14] (далі - ЄКПЛ), згідно з частиною першою статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України. ЄКПЛ, як будь-який міжнародний договір, має вищу юридичну силу щодо законів України. Вища юридична сила міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, випливає з положення статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, згідно з якою «кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись»[15]. Це положення означає, що Україна, ратифікуючи міжнародний договір, виражає своє волевиявлення його в подальшому виконувати. Саме тому прийняття наступних законів, які суперечать ратифікованим міжнародним договорам України, слід розглядати як помилку і тлумачити норму права згідно з правилом, встановленим міжнародним договором. Закони ж, яких було прийнято до набуття чинності міжнародного договору, не можуть застосовуватися у частині, в якій вони суперечать міжнародному договорові, оскільки держава, роблячи міжнародний договір обов’язковим, виражає своє волевиявлення на те, щоб не діяли закони, прийняті до набрання чинності міжнародним договором у частині, в якій вони йому суперечать.  

«Суди застосовують при розгляді справ практику Суду [ЄСПЛ] як джерело права», зазначено у статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV[16]. Ця норма є зайвою, адже ЄСПЛ використовує свої рішення як прецеденти. У зв’язку з цим, тлумачити положення ЄКПЛ всупереч попередньо прийнятим рішенням ЄСПЛ – означає обирати варіант поведінки, який, у разі якщо справа опиниться в ЄСПЛ, буде визнаний таким, що суперечить ЄКПЛ. Таким чином, як ЄКПЛ, так і рішення ЄСПЛ є актами, які містять обов’язкові до виконання норми.

ЄКПЛ не закріплює екологічних прав людини. Правами, яких використовують заявники для усунення порушення їх права не екологічну безпеку, є право на життя (стаття 2 ЄКПЛ), право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 ЄКПЛ), право на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ). Найбільш часто для захисту права на екологічну безпеку використовуються два останніх з названих вище прав. Зупинимося на розгляду практики захисту права на повагу до приватного і сімейного життя, з метою встановити, чим керується ЄСПЛ для встановлення прийнятності чи не прийнятності екологічного ризику.

ЄСПЛ рішенням у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005 [17] визнав, що Російська Федерація порушила право заявниці на повагу до приватного чи сімейного життя. Пунктом 87 цього рішення ЄСПЛ  встановив, що у місці проживання позивачки протягом значного проміжку часу нормативи ГДК забруднювальних речовин у атмосферному повітрі були перевищені. Цей факт давав підстави розглядати цю справу на предмет порушення права позивачки, передбаченого статтею 8 ЄКПЛ (право на повагу до приватного і сімейного життя). Оскільки завод «Сєвєрсталь», який спричинив перевищення нормативів ГДК, не перебував у державній власності, то держава не могла розглядатися як така, що безпосередньо втручалася у приватне чи сімейне життя позивачки. При цьому ЄСПЛ звернув увагу на те, що відповідальність держави в екологічних справах може наставати у зв’язку з невиконанням обов’язку з належно регулювати приватних промислових об’єктів (пункт 89 рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005).

У пункті 89 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив «скарга заявниці підлягає розгляду з погляду позитивного обов’язку держави вживати виправданих та прийнятних заходів для забезпечення права заявниці, передбаченого параграфом першим статті 8 Конвенції» і далі «… першим завдання Суду [ЄСПЛ] є оцінити чи можна було б  виправдано очікувати від держави дій щодо відвернення чи припинення оскаржуваного порушення права заявниці».

ЄСПЛ встановив, що 17.04.1996 Череповецький міський суд своїм рішенням визнав право заявниці бути переселеною з екологічно-небезпечної території та зобов’язав міську раду включити заявницю до списку осіб, які мають першочергове право на отримання житла. Станом на 2005 рік заявниця не була переселена. Як правило надання житла у порядку черги тривало досить довго, тому не було жодних підстав сподіватися, що заявницю буде переселено із санітарно-захисної зони заводу найближчим часом. Переселення кількох сімей з санітарно-захисної зони заводу «Сєвєрсталь» здійснювалося добровільно самим заводом. На підставі цих фактів ЄСПЛ зробив наступного висновку «країна [Російська Федерація] дозволила здійснювати експлуатацію заводу, що спричиняє забруднення, в центрі густо населеного міста. Оскільки токсичні викиди з устаткування заводу перевищували безпечні рівні, встановлені національним законодавством, та могли б становити загрозу здоров’ю тих, хто проживає неподалік, країна за допомогою законодавства встановила що певна територія довкола заводу повинна бути вільною від поселень. Однак, ці законодавчі заходи не були реалізовані на практиці» (параграф 132 рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005). У другому реченні параграфу 133 зазначеного рішення ЄСПЛ зазначив «… незважаючи на те, що ситуація довкола заводу вимагали спеціальних заходів щодо тих, хто проживає в зоні [санітарно-захисній зоні заводу «Сєвєрсталь»], країна не запропонувала заявниці жодного ефективного вирішення, яке б допомогло їй покинути небезпечну територію. Більше того, незважаючи на те, що устаткування заводу, про яке мовилося вище, використовувалося з порушенням внутрішньодержавних екологічних вимог, ніщо не свідчить про те, що країна запланувала та застосовувала ефективних заходів, які б дозволяли врахувати інтереси місцевого населення, на яких впливало забруднення та які могли б знизити рівень промислового забруднення до прийнятного рівня». 

З вищенаведених цитат можна побачити, що порушення права на повагу до приватного та сімейного життя та права на екологічну безпеку полягало у невжитті країною достатніх заходів для недопущення чи усунення екологічної небезпеки. Такий висновок випливає також і з аналізу інших параграфів цього рішення, зокрема у параграфі 133 рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005 констатується, що  порушення права заявниці полягало у тому, що країна:

1)   не запланувала та  не застосовувала ефективних заходів, які б дозволяли врахувати інтереси місцевого населення, на яких впливало забруднення та які могли б знизити рівень промислового забруднення до прийнятного рівня;

2)   не запропонувала заявниці жодного ефективного вирішення, яке б допомогло їй покинути небезпечну територію.

Іншими словами країна не вжила достатніх заходів для попередження (пункт 1) та усунення загрози для здоров’я заявниці (пункт 2).

Додатковим аргументом на користь того, що в цій справі мова йде саме про невиконання обов’язку держави з належного регулювання експлуатації промислових споруд, а не про перевищення нормативів якості довкілля, є той факт, що на момент коли заявниця подала скаргу завод «Сєвєрсталь» не перебував у власності держави. Отже, держава не спричиняла і не могла спричиняти негативного впливу на довкілля, який би перевищував нормативи якості довкілля. Порушення права заявниці саме державою полягало у невиконанні заходів із запобігання виникнення екологічної небезпеки та заходів з її усунення для заявниці та інших громадян. Про те, що це не випадковий наслідок рішення ЄСПЛ, а свідома позиція цього суду свідчить параграф 89 рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005, в якому зазначено, що протягом тривалого часу держава не була ні власником заводу, не здійснювала його експлуатацію чи управління ним. Відповідно ЄСПЛ вважає, що Російська Федерація не могла безпосередньо втручатися у особисте життя чи впливати на будинок заявника. Далі у цьому ж пункті ЄСПЛ зазначає «при цьому, Суд [ЄСПЛ] звертає увагу на те, що відповідальність Держави у екологічних справах може виникати на підставі неналежного регулювання використання промислових об’єктів … Відповідно, скарги заявниці підлягають розглядові з погляду позитивного обов’язку Держави вживати виправданих та прийнятних заходів з метою гарантувати право заявниці, яке передбачене параграфом першим статті 8 Конвенції [ЄКПЛ]».

Вищевикладене свідчить про те, що для порушення права на екологічну безпеку важливим є не саме по собі порушення нормативів якості довкілля, а те чи вжито чи ні достатніх заходів для недопущення екологічної небезпеки, а у разі якщо все ж таки вона виникла, для її усунення. Нормативи якості довкілля є лише показниками достатності вжитих заходів з відвернення чи ліквідації екологічної небезпеки.

Частина друга статті 8 ЄКПЛ дозволяє органам державної влади обмежувати право на повагу до приватного і сімейного життя, лише за умови, що таке обмеження здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки, економічного добробуту країни, чи для захисту прав і свобод інших осіб. Тому дії держави, яка спричиняє сама або дозволяє іншим суб’єктам спричиняти негативного екологічного впливу на будинок, будуть правомірними лише за умови, що вони відповідають ознакам, визначеним частиною другою статті 8 ЄКПЛ. Для констатації протиправності діянь держави, внаслідок яких спричиняється негативний екологічний вплив на житло людини, необхідно встановити, що такі діяння призводять до покладання на потерпілого тягаря непропорційного цілям, на досягнення яких спрямоване обмеження права на повагу до приватного і сімейного життя.

Критерієм пропорційності впливу на приватне і сімейне життя (та права на екологічну безпеку) вважаються вимоги безпеки, закріплені законодавством. Зокрема, у разі перевищення ГДК ЄСПЛ застосовує спростовну презумпцією небезпеки для здоров’я людини. Зокрема, у параграфі 87 рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005[18] зазначено «… Суд [ЄСПЛ] звертає увагу на те, що протягом значного проміжку часу концентрація різних токсичних речовин у повітрі біля будинку заявниці істотно перевищувала ГДК. Російське законодавство визначає ГДК як безпечні концентрації забруднювальних речовин … . Відповідно, у разі перевищення ГДК, забруднення є потенційно шкідливим для здоров’я та добробуту осіб, на яких воно впливає. Це презумпція, яка може бути спростованою у окремих випадках».

Презумпції приводять до перерозподілу тягаря доведення. Наведена вище презумпція покладає на державу обов’язок доводити, що перевищення нормативів ГДК є безпечним і не призводить до виникнення небезпеки для здоров’я людини. У разі не доведення як безпечності, так і небезпечності забруднення довкілля, яке призвело до перевищення ГДК, ЄСПЛ буде виходити з того, що такий вплив є небезпечним і право на повагу до приватного і сімейного життя порушене. 

Виникла наведена вище презумпція на підставі статті 38 ЄКПЛ, яка зобов’язує Країни-сторони створювати усіх необхідних умов для того, аби ЄСПЛ міг належним чином розглянути справу. Досить часто інформацією, необхідною для  доведення чи спростування вимог заявника, володіють лише органи державної влади. Відповідно, застосування принципу «affirmanti incumbit probatio» (Affirmanti incumbit probatio – (лат.) тягар доведення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує.) [19, с. 36] призвело б до того, що права людини стали б номінальними, оскільки складність доведення порушення цих прав робила б неможливим їх захист [20, параграф 272]. З іншого боку, органи державної влади мають (чи повинні мати) всі засоби для доведення того, що концентрація забруднювальних речовин, яка перевищує ГДК, є безпечною.

Окрім ГДК, інші санітарні норми також є показниками прийнятності чи неприйнятності негативного екологічного впливу. При цьому, санітарні норми лише тоді є критеріями припустимості впливу, коли їх порушення безпосередньо спричиняє негативного впливу на житло потерпілого. Наприклад, у параграфі 114 рішення ЄСПЛ у справі «Дубецька та інші проти України» від 10.12.2011 [21], однією з підстав прийняття рішення про порушення Україною вимог статті 8 ЄКПЛ було розташування будинку заявниці у межах санітарної зони відвалу. Особливістю санітарної зони є можливість перевищення ГДК чи гранично-дозволеного рівня фізичного впливу (далі - ГДР) в межах цієї зони (пункт 5.4. Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом МОЗ від 19.06.1996 № 173[22]).

Просте посилання на те, що рішення органу державної влади не відповідає гігієнічним нормам, коли не має негативного впливу на заявника (чи безпосередньої небезпеки такого впливу), є недостатнім для констатації порушення права заявника, передбаченого статтею 8 ЄКПЛ (параграф 75 рішення ЄСПЛ у справі «Іван  Анастасов проти Болгарії» від 02.12.2010).  ЄСПЛ не вважає, що право на повагу до приватного і сімейного життя порушене також і у випадку, коли заподіяно шкоду довкіллю, що не призводить і не може призвести до заподіянням шкоди заявникові. Наприклад, у справі «Киртатос проти Греції» заявник оскаржив рішення перфекта та дозвіл на будівництво, оскілки ці рішення дозволяли будівництво, в результаті здійснення якого було б знищено болото, як місце проживання водоплавних птахів. Отримавши відмову у задоволенні позову у місцевих судів, заявник звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на порушення Грецією його права на повагу до приватного і сімейного життя, яке передбачене статтею 8 ЄКПЛ. Рішенням ЄСПЛ у цій справі від 22.05.2003 [23] (параграф 53) ЄСПЛ зазначив «у цій справі, навіть якщо припустити що довкілля було істотно ушкоджено будівництвом у цій місцевості, заявники не надали жодних переконливих аргументів, які б свідчили що зазначена шкода птахам та іншим охоронюваним видам тварин, які живуть у болоті, була такою, яка безпосередньо впливає на їх права, передбачені параграфом першим статті 8 Конвенції [ЄКПЛ]». Далі у цьому ж рішенні ЄСПЛ (параграф 53) зазначив «Суд [ЄСПЛ] не погоджується з тим, що зміна умов проживання тварин у болоті є посяганням на приватне чи сімейне життя заявників».

Для встановлення прийнятності негативного екологічного впливу, поряд з ГДК та ГДР та іншими санітарними нормами, ЄСПЛ використовує також і міжнародні стандарти та рівень безпеки, властивий проживанню у кожному сучасному місті. Наприклад, у параграфі 53 рішення ЄСПЛ у справі «Борисевич проти Польщі» від 01.07.2008 [24] суд зазначив, що заявниця не подала «… отримані в ході національної процедури чи у процедурі розгляду справи у Суді [ЄСПЛ] жодних альтернативних досліджень, які б дозволили встановити рівні шуму в її будинку, та для того щоб визначити чи перевищували вони норми, встановлені національним правом чи відповідними міжнародними екологічними стандартами, чи перевищували рівня екологічної небезпеки, властивого проживанню у кожному сучасному місті». На цій підставі ЄСПЛ зробив висновок про те, що право заявниці, яке передбачене статтею 8 ЄКПЛ, не було порушене (параграф 56 рішення ЄСПЛ у справі «Борисевич проти Польщі» від 01.07.2008).

У параграфі 78 рішення ЄСПЛ у справі «Дзем’юк проти України» від 04.09.2014 року [25] зазначено «визначення мінімального рівня [шуму, необхідного для того, щоб встановити порушення права на повагу до приватного та сімейного життя] є відносним та залежить від усіх обставин справи, таких як: інтенсивність та тривалість незручностей та їх фізичних та психічних наслідків. Необхідно враховувати також загальний стан довкілля. Суд [ЄСПЛ] останнім часом нагадував, що вимога, яка ґрунтується на положенні статті 8 [ЄКПЛ], не може бути доведеною, якщо заподіяння шкоди є незначним у порівнянні з екологічними небезпеками, притаманними життю у сучасному місті». Аналогічної думки ЄСПЛ висловив у параграфі 188 рішення ЄСПЛ у справі «Харді та Маіл проти Об’єднаного Королівства» від 14.02.2012 [26]. 

Для встановлення достатності заходів попередження чи усунення негативного впливу на житло потерпілого, яких передбачено законодавством, ЄСПЛ порівнює результат застосування таких заходів та результат, якого було б досягнуто у разі застосування загальних критеріїв розумності впливу, що використовуються у позовах  про порушення громадського порядку (nuisance), які могли б бути використаними відповідно до положень загального права. У справі «Повел та Райнер проти Об’єднаного королівства» ЄСПЛ встановив, що заходи, яких було передбачено чинним законодавством та яких вжила особа, що спричиняла вплив, призвели до більшого зниження шуму у порівнянні із заходами, яких заявник міг би вимагати у позові про усунення порушення громадського порядку (nuisance) [27, параграф 44]. На цій підставі ЄСПЛ прийшов до висновку про те, що держава не порушила право заявників, що передбачене статтею 8 ЄКПЛ. 

Критерієм достатності заходів, вжитих урядом з метою зниження рівня негативного екологічного впливу, є також дотримання вимог з врахування думки заінтересованої громадськості під час прийняття рішення, яким дозволено здійснювати такого впливу [28, параграф 43].

Порушення обов’язку держави забезпечити права на повагу до приватного і сімейного життя буде мати місце також і у випадку коли заходи захисту цього права будуть недостатньо ефективними. Показником неефективності таких заходів може бути надто тривалий строк, необхідний для отримання рішення органів влади, яке б дозволило забезпечити припинення негативного екологічного впливу на приватне і сімейне життя заявника. Наприклад, у справі «Бор проти Угорщини» заявник повинен був витрати більше шістнадцяти років з моменту набрання  чинності  ЄКПЛ для Угорщини (05.11.1992) для того, щоб отримати обов’язкового до виконання рішення суду. Протягом цих шістнадцяти років заявник змушений був перебувати під впливом шуму, потужність якого перевищувала ГДР. Невжиття судом жодних примусових заходів для припинення такого впливу на заявника ЄСПЛ вважав «непропорційним індивідуальним навантаженням» на заявника, що було підставою для висновку про те, що держава не забезпечила виконання свого позитивного обов’язку гарантувати право заявника на повагу до його приватного і сімейного життя (параграф 28 рішення ЄСПЛ у справі «Бор проти Угорщини» від 18.06.2013 [29]).

При цьому, заявник не вимагав припинити експлуатацію залізної дороги, яка спричиняла шум, він вимагав лише зниження шуму до рівня, передбаченого ГДР. Суспільний інтерес, який протистояв інтересові заявника у зниженні рівня шуму у цій справі, - це інтерес не здійснювати додаткових витрат на переобладнання потягів та самої залізної дороги з метою знизити рівень шуму. ЄСПЛ вважав утримання від таких витрат непропорційним тягарем для заявника (параграф 22, 24 рішення ЄСПЛ у справі «Бор проти Угорщини» від 18.06.2013). Таким же непропорційним тягарем для заявника ЄСПЛ вважав також і необхідність витратити більше шістнадцяти років для отримання обов’язкового до виконання рішення суду, яким власника залізної дороги було зобов’язано вжити заходів зі зниження шуму (параграфи 26, 27 рішення ЄСПЛ у справі «Бор проти Угорщини» від 18.06.2013).

Висновки:

1.    Критеріями права на екологічну безпеку є не довкілля певної якості, що визначається нормативами ГДК, ГДР, ГДВм, а рівень дбайливості, якого повинен забезпечити зобов’язаний суб’єкт. Такий рівень дбайливості буде забезпеченим, якщо  зобов’язана особа вжила достатніх заходів для недопущення екологічної небезпеки, а у разі якщо все ж таки вона виникла, для її усунення. Нормативи якості довкілля є лише показниками достатності вжити заходів з відвернення екологічної небезпеки.

2.    У практиці ЄСПЛ отримав закріплення підхід, згідно з яким, стаття 8 ЄКПЛ закріплює два обов’язки держави. Держава повинна не вчиняти дій, що негативно впливають на приватне чи сімейне життя людини (в тому числі і в результаті негативного екологічного впливу). Поряд з цим, держава повинна забезпечити, щоб інші приватні особи не порушували право на повагу до приватного чи сімейного життя (в тому числі і в результаті негативного екологічного впливу).

3.    У разі перевищення нормативів якості довкілля (ГДК, ГДР, ГДВм) діє спростовна презумпція виникнення екологічної небезпеки, що означає порушення права на повагу до приватного і сімейного життя та права на екологічну безпеку.

4.    Порушення гігієнічної норми, що не спричинило негативного впливу на заявника чи безпосередньої небезпеки такого впливу, є недостатнім для констатації порушення права заявника на повагу до приватного і сімейного життя та права на екологічну безпеку.

Список використаних джерел:

1.        Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии / Шемшученко Ю.С. – К.: Накова думка, 1989. – 206 с.

2.        Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій: [Навч посібник для юрид. фак. і вузів]. / Андрейцев В.І.  – К.: Вентурі, 1996. – 206 с.

3.        Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки: Навч. на наук.-практ. Посіб. / Андрейцев В.І. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332.

4.        Васильева М.И. О применении в праве экологических критериев благоприятности окружающей среды / М.И. Васильева // Государство и право. – 2002. - № 11. – С. 84-92.

5.        Анісімова Г.В. Здійснення громадянами екологічних прав: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 „Земельне право, аграрне право, екологічне право, природоресурсове право” / Г.В. Анісімова.– К., 1996 – 21 с.

6.        Барбашова Н. В. Екологічна безпека промислово розвиненого регіону: правовий аспект / Донецька держ. академія управління. — Донецьк : ДонДАУ, 2002. — 227 с.

7.        Бредіхіна В. Л. Конституційні засади права громадян на безпечне навколишнє середовище: монографія / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. / Бредіхіна В.Л. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. - 168 с.

8.        Горбачев П.В. Право человека на благоприятную окружающую среду в контексте соотношения законодательства Российской Федерации и международных стандартов: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Горбачев Павел Валериевич. – М., 1995. – 163 с.

9.        Кобецька Н.Р.  Екологічні права громадян України: автореф. дис. … канд.. юрид. наук: спец. „земельне право, аграрне право, екологічне право, прирдноресурсне право” 12.00.06 / Інститут держави і права імені В.М. Корецького. – К., 1998. – 17 с.

10.    Ковальчук Т.Г. Правові питання забезпечення екологічної безпеки продуктів харчування: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 / Ковальчук Тетяна Григорівна. – К., 1997. – 201 с.

11.    Малышева Н. Р. Охрана окружающей среды от шумового воздействия (правовые и организационные вопросы) / Малышева Н.Р. – К.: «Наукова думка», 1984. – 144 с.

12.    Мірошниченко А. М. Нормування як засіб правового регулювання земельних відносин: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.06: „Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсове право” / А.М. Мірошниченко. – К., 2004. – 19 с. 

13.    Урядовий кур'єр. - 17.11.2010. - № 215.

14.    Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. – Ст. 263.

15.    Віденська конвенція про право міжнародних договорів, підписана 23.05.1969. Україна приєдналася указом Президії Верховної Ради УРСР від 14.04.1986 № 2077-ХІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1986. - № 17. – Ст. 343. 

16.    Відомості Верховної Ради України. – 2006. - № 30. – Ст. 260.

17.    Рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-69315. 

18.    Рішення ЄСПЛ у справі «Фадєєва проти Росії» від 05.06.2005 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-69315. 

19.    Wharton’s Concise Law Dictionary, 15th Edit. (Concise). – New Delhi: Law publishing Co., 2009. – 335 с. 

20.    Рішення ЄСПЛ у справі «Акташ проти Туреччини» від 24.04.2003 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-61055; параграф 66 рішення ЄСПЛ у справі «Тімурташ проти Туреччини» від 13.06.2000 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/ pages/search.aspx?i=001-58901. 

21.    Рішення ЄСПЛ у справі «Дубецька та інші проти України» від 10.12.2011// [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/ pages/search.aspx?i=001-103273.

22.    Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом МОЗ від 19.06.1996 № 173  // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0379-96/card6#Public. 

23.    Рішення ЄСПЛ у цій справі «Киртатос проти Греції» від 22.05.2003 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-61099. 

24.    Рішення ЄСПЛ у справі «Борисевич проти Польщі» від 01.07.2008 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-87213. 

25.    Рішення ЄСПЛ у справі «Дзем’юк проти України» від 04.09.2014 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-146357. 

26.    Рішення ЄСПЛ у справі «Харді та Маіл проти Об’єднаного Королівства» від 04.09.2014 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/ sites/eng/pages/search.aspx?i=001-109072. 

27.    Рішення ЄСПЛ у справі «Повел та Райнер проти Об’єднаного королівства» від 21.02.1991 //  [Електронний ресурс]. – Режим доступу. -  http://hudoc.echr.coe.int/ sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57622. 

28.    Рішення ЄСПЛ у справі «Повел та Райнер проти Об’єднаного королівства» від 21.02.1991 //  [Електронний ресурс]. – Режим доступу. -  http://hudoc.echr.coe.int /sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57622; параграфи 115, 118-125 рішення ЄСПЛ у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» від 10.11.2014 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-67401.   

29.    Рішення ЄСПЛ у справі «Бор проти Угорщини» від 18.06.2013 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-120959. 

---

[1] В юридичній літературі розрізняють право на екологічну безпеку від права на безпечне чи сприятливе довкілля (Див.: Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч. на наук.-практ. посіб. / Андрейцев В.І. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 213). Відмінності між цими правами вбачають у їх об’єктах. Зокрема, об’єктом права на безпечне довкілля є довкілля певної якості, а об’єктом права на екологічну безпеку є, власне, екологічна безпека як ступінь екологічного ризику. Перевищення рівня екологічного ризику до ступеня, коли право на екологічну безпеку вважатиметься порушеним, можливе і без негативних змін у довкіллі (наприклад, порушення правил безпеки експлуатації споруди). На нашу думку, дослідження права на безпечне довкілля в кінцевому підсумку є спробою знайти рівень ризику для життя та здоров’я людини, який би був прийнятним у сучасному суспільстві. Можливо саме ця обставина і дала підстави, авторам, прихильникам концепції права на екологічну безпеку, включати право на безпечне довкілля до змісту права на екологічну безпеку (Див.: Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч. на наук.-практ. посіб. / Андрейцев В.І. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 213).  У зв’язку з зазначеним, у цій роботі ми будемо вважати право на екологічну безпеку та право на довкілля певної якості (безпечне, сприятливе тощо) синонімами, розуміючи при цьому значеннєву різницю між ними.